Багато неприємностей ми створюємо собі самі

Одного пізнього дощового вечора якийсь чоловік їхав машиною по шосе, коли раптом спустило колесо. Гайкові ключі, звісно ж, зашилися в гаражі, і йому нічого не залишалося, як іти просити ключа у жителів ферми, що бовваніла неподалік. У фермера, напевно, має знайтися потрібний ключ, та чи відчинить він двері? А якщо відчинить, то, мабуть же, розізлиться, що його розбудили. Мірою того, як невдаха автомобіліст йшов у напрямі будинку й розмірковував таким чином, він починав відчувати роздратування проти зовсім незнайомого йому фермера.

«Чому цей старий не хоче дати мені цього нещасного ключа?» – думав він. Діставшись будинку, автомобіліст подзвонив у двері. «Хто там?» — почувся голос з вікна над його головою. «Сам знаєш хто! – зарепетував автомобіліст,— Я це, я! І можеш вдавитися своїми ключами! Прохатимеш – не візьму».

Такий спосіб мислення знайомий багатьом християнам. Згадайте, приміром, Тому. Коли Ісус пішов до Витанії, щоб воскресити Лазаря, Тома з відчайдушною рішимістю сказав: «Ходімо й ми з ним, щоб разом умерти» (Ів. 11:16). Юдеї вже раніше намагалися закидати Ісуса камінням, тому Тома очікував найгіршого. Але, незважаючи на побоювання, він пішов за Ісусом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *