Апологія моєї віри

Якби я одного дня став посеред вулиці і ставив усім перехожим ну хоча б таке питання: «Якою сьогодні буде погода?», то напевно всі ті, які слухали прогноз погоди по радіо чи дивилися по телевізору, читали в пресі або цікавилися в інтернеті, переказали б мені отриману ними інформацію. І навряд чи знайшовся б хтось, хто б сказав: «Я вважаю, що погода буде такою, бо я сам так визначив врезультаті різного роду вимірювань і різноманітних розрахунків». Важко знайти такого дивака.
Так само, як і людину, яка, почувши від синоптиків, що буде дощ, не взяла б парасольки не через брак місця або з подібних причин, а тільки тому, що вона сама вирішує, хоче вона вірити чи ні. І це попри те, що синоптики справді часом помиляються. І це попри те, що іноді прогноз погоди на різних телеканалах чи у різних газетах дещо відрізняється. І це попри те, що прогноз зазвичай є орієнтовними, а не точними даними. Тут хочу зазначити, що ці рядки написані зовсім не для того, щоб покритикувати працю чи професіоналізм синоптиків (свою роботу працівники гідрометцентру виконують справді сумлінно), замість наведеного мною прикладу я міг би використати сотні інших, як, наприклад, те, що всі ми віримо, що, додаючи до кислоти луг, отримаємо сіль і воду, або те, що добуток чисел три і чотири буде дванадцять. Більшість з нас не бачили Землі з космосу, але кожен з нас вірить, що вона має форму кулі, так само нікому в голову не прийде засумніватися, в тому, що Т. Шевченко народився в 1814 р. або в тому, що столицею Франції є Париж, або в тому, що вода та інші речовини можуть існувати в трьох агрегатних станах, або в тому, що для процесу фотосинтезу в зелених листках рослин необхідні вода і світло, або в тому, що Австралія розміщена в південній півкулі, або в тому, що на нашій планеті проживають і гігантські кити, і маленькі колібрі. У всі ці речі ми віримо, навіть, якщо того, в існування чого ми віримо, ми не бачили; віримо, бо довіряємо, що те, що нам кажуть, є правдою; точнісінько так само, як тоді, коли чуємо по радіо, що за Київським часом така-то година, ми мимоволі звіряємо свої годинники, не ставлячи точність інформації під сумнів.
Зовсім по-іншому часто є з нашою релігійною вірою. Переважно всі вірять, що Бог існує. Це так. Але далі… Хтось вірить, що він сам в праві вирішувати, що приймати за правду, а що ні – такі собі «фільтри віри», хтось не хоче визнавати реального зв’язку віри з практичним щоденним життям згідно її вимог, хтось – запеклий індивідуаліст, який вірить, що найвищих вершин і найпотаємніших глибин духовних істин зможе досягнути абсолютно сам без жодної допомоги, без жодних свідків істини, достовірності яких можна довіряти, а ще інший хтось взагалі повний анархіст у духовному житті, бо він схильний до агностицизму, і жоден імператив йому не авторитет.
Уява мимоволі змальовує картину: школяр, який ледь почав вчитися, намагається довести вчителеві, що той нічого не знає і все те, чого навчає – брехня, натомість він, учень, всього може навчитися сам, поставивши науку з ніг на голову. Уявляєте, як він наполегливо намагається довести помилковість, скажімо, теореми Піфагора? В побутових обставинах подібні ситуації викликають у нас в кращому випадку сміх, в гіршому сльози, але парадокс: подібні, а навіть ще більш контрастні ситуації в житті віри ми сприймаємо абсолютно нормально. Чому ж тоді дивуватися, що хтось, хто, можливо, навіть регулярно відвідує церковні богослуження, може цілком спокійно і серйозно сказати, що Церква, мовляв, перегинає палицю, подаючи до вірування такі правди, як непорочне зачаття чи внебовзяття Марії або «примушуючи» всіх визнавати папську непомильність? Або, що вчення, записане в Катехизмі, не зовсім відповідає Святому Письму (цікаво, звідки ми взяли Святе Письмо, як не Церква з-поміж багатьох старозавітніх писань, численних новозавітніх євангелій і листів апостолів вибрала, керована Святим Духом, ті, які були написані під його натхненням?; геніальний Августин каже: «Я не повірив би жодному слову Святого Письма, якби не авторитет Церкви»). Подібні приклади, наводити які ще можна дуже багато, знову і знову нагадують того ж школяра, який, тримаючи в руках табличку множення (бо напам’ять її не знає) намагається довести, що математика Піфагора, Паскаля, Декарта, Лейбніца і Ньютона є помилковою.
Я вірю Церкві. Вірю хоча б тому, що не маю жодних підстав їй не вірити. З захопленням схиляюся перед тією Істиною, яку вона непохитно несла і несе дорогами історії, як сотні спортсменів несуть олімпійський вогонь дорогами світу через тисячі кілометрів, передаючи далі і далі та слідкуючи, щоб він не погас. Моя віра – це моя частка у вірі Церкви. Моя віра – це невід’ємна складова моєї особистості, без якої я не можу уявити ані мого світогляду, ані мого життя. Вірю Церкві і вірю з Церквою, вдячний їй, Матері-Церкві за повноту отриманого дару життя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *