Господь, який дав мені братів і сестер

В четверту неділю посту Церква пропонує нам до роздумів уривок з Євангелії, який розповідає про оздоровлення молодого хлопця, що страждав тяжкою недугою. Його терпіння були жахливими.
Спробуймо уявити собі цю подію. Перед Ісусом постає батько юнака і просить Господа зробити чудо. Він безліч разів бачив, як хвороба кидає сином то у вогонь, то у воду, але кожного разу міг лише мовчки страждати, бачачи, як його дитину обв’язували ланцюгами. Він усвідомлював, що змінити тут щось неможливо.
Але цей батько просить помочі в мандрівного Учителя з Назарету, про якого чув, що він робить надзвичайні речі. А головне, не просто допускає можливість зцілення (в будь-якому випадку він нічого не втрачає), але переконаний, він вірить в силу Ісуса.
Який чудовий приклад для нас усіх!
Ми кожного дня зустрічаємо людей, які є не такими, як би ми хотіли. Ми зустрічаємо людей прикрих, з тяжкими характерами, а часом і таких, що відкрито або потай роблять нам зло. І тут перед нами постає спокуса не повірити в можливість змінитися тих, що є довкола нас. Тоді ми нібито й керуємося здоровим глуздом, адже ж ми вже стільки разів бачили, що так і не сталося ніяких змін. Чому ж цього разу має бути по-іншому?
Ми живемо серед людей і знаємо недоліки одні одних. Тому завжди є спокуса сприймати і оцінювати інших згідно з приклеїними їм нами етикетками: “А той такий, а цей недобрий, а він нечесний, а він завжди так робить…”. Часом перед нами стоїть спокуса, щоб зробити певну особу послушною шляхом упереджено прийнятих рішень. Спокуса недовіри, коли особі відбирають свободу, наперед упереджено припускаючи, що ця особа, маючи свободу, поведеться зле. Тоді її знову і знову зв’язують ланцюгами. Але Христова любов вчить нас чогось більшого. Вчить поручати тих, яких ми не в змозі змінити нашими силами, в руки Божі. А це означає: прийти і повірити. Повірити, що Бог діє сьогодні так само, як і в часи, описані на сторінках Євангелії. Повірити, що попередні невдачі ще нічого не означають. Повірити в нашого брата чи сестру.
Якщо ми зуміємо зранку, зустрічаючи один одного, казати в серці: “Я в тебе вірю”, то увесь наш день буде сповнений незрівнянних ні з чим відкриттів, що кожна зроблена кимось нам добра справа є для нас не чимось належним і буденним, але даром. Ми з величезною радістю щодня по-новому відкриватимемо для себе кожного з тих, хто поряд з нами. І ввечері, дякуючи Богові за прожитий день, щиро зможемо сказати: “Господи, дякую тобі за всіх тих людей, яких ти мені дав”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *