“Символ віри – це духовна печатка, роздумування нашого серця, завжди присутній оберіг”. Роздуми у неділю святих отців Нікейського собору

Сьогоднішня неділя особлива, бо вона є неділею після свята Вознесіння Господнього й має назву «Неділя святих отців першого Вселенського собору». Що це за подія перший вселенський собор і коли він відбувся? Перший вселенський собор, тобто зібрання всіх єпископів Церкви для вирішення важливих справ, відбувся 325 року в місті Нікея на території Візантії. На цьому соборі були присутні 318 отців-делегатів, учасників з різних місць тодішньої Візантійської імперії, які уклали важливий текст – Символ віри. Церква щодня проказує його в своїх богослужіннях, адже він є не лише простою молитвою, а зібранням правд християнської віри, визнанням того, у що ми віримо, такою конституцією нашої віри.

Сьогодні на святій Літургії ми чули, як був проспіваний тропар свята Вознесіння Христового «Вознісся Ти у славі Христе Боже наш…», а це означає, що посвяття цього празника ще триває. Не випадково, що пам’ять святих отців першого Вселенського собору згадується саме у сьогоднішню неділю, коли ще триває посвяття Вознесіння Господнього. Отож, у нас виникає запитання: чому саме у цю неділю після Вознесіння Христа ми згадуємо пам’ять цих святих отців?

Відповідь на це запитання дає нам євангельська розповідь про вознесіння Ісуса. Євангелист Матей про це пише так: «А одинадцять учнів пішли в Галилею на гору, куди їм Ісус призначив. Побачивши його, вони вклонилися йому; а деякі сумнівалися. Ісус же приступив і промовив до них: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 16-20). Отож, воскреслий Христос перед своїм вознесінням на небо дає завдання своїм апостолам проповідувати євангеліє і зробити учнями всі народи, «христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа».

Апостоли, а згодом їхні послідовники, єпископи та пресвітери, виконували цей наказ Господа Ісуса, проповідували євангеліє та хрестили усіх, хто хотів стати християнином. В ті ранні часи християнства, коли людина хотіла стати християнином, вона мала визнати свою віру в Отця і Сина і Святого Духа. Відповідно до цього, тому, хто приходив до хрещення, ставили три запитання: «Чи ти віриш у Бога Отця Всемогутнього? Чи віриш в Ісуса Христа, Сина Божого? Чи віриш у Духа Святого?». Людина, яка приходила до хрещення, відповідала на кожне з цих трьох запитань словом «вірую», а після цього її щоразу занурювали у воду. Саме цей діалог при хрещенні людини, який мав такі три частини-запитання, був найдавнішою формою Символу віри. Згодом ця форма визнання віри розвивалася відповідно до потреб різних епох, а у четвертому столітті повстав Нікейсько-Константинопільський Символ віри, який є плодом двох Вселенських соборів: Нікейського у 325 році, про який згадуємо сьогодні, і Константинопільського, який відбувся у 381 році. Оскільки при хрещенні людина сповідує свою віру в Пресвяту Трійцю, тому й Символ віри поділяється на три частини: «Спочатку (у ньому) зображена Божа Природа Першої Особи (Бога Отця) і чудове діло творення; у другій частині представлено другу Божу Особу (Ісуса Христа) і таїнство Відкуплення людей; у третій Третю Особу Божу (Святого Духа), джерело і першопричину нашого освячення». Це є «три глави нашої (хрещальної) печаті», адже кожен з нас був охрещений, «запечатаний» в ім’я Отця і Сина і Святого Духа (ККЦ, 189-190).

Коли ми роздумуємо над цим зібранням правд нашої віри у Символі віри, в нас, мабуть, виникає запитання, а чому ця конституція нашої віри, ця збірка того, у що ми віримо, називається саме «Символ віри»? Грецьке слово «символ» означало половину розбитого або зламаного предмета, який представляли як розпізнавальний знак. Тут йдеться про давній античний звичай: наприклад, дві складені разом частини одного персня, печатки, однієї палички чи дощечки вважалися розпізнавальним знаком для друзів, посланців чи партнерів у договорі. Ці зламані половинки з’єднувались, щоб підтвердити особу пред’явителя певної частини. Володіння відповідною частиною давало право на отримання певної речі чи просто на гостинне прийняття. Отже, Символ віри є таким знаком розпізнавання та єдності віруючих. Тут криється глибокий духовний зміст. Погляньмо глибше про що йдеться.

Кожен, хто вірить в Бога, тримає у своїх руках тільки «символ», тобто не цілу, а зламану частину. Ця зламана частина може віднайти свою єдність та цілість лише у поєднанні з іншими. Це означає, що моя віра в Бога не є тільки моєю цілковито особистою справою, ні. Лише у поєднанні з вірою інших людей можна досягти поєднання з Богом. Віра в Бога вимагає єдности, шукає одновірців, тому вона за своєю суттю пов’язана з Церквою. Церква є невідривна від віри, а зміст віри полягає у спільному визнанні й спільній молитві разом з іншими людьми. Згадаймо, до прикладу, ті піднесені відчуття, які народжувалися у нас, коли ми разом визнавали нашу віру під час велелюдної прощі до якогось святого місця. Тому не треба вірити тим людям, які кажуть, що найголовніше – це вірити в Бога у своїй душі й зовсім не потрібно ходити до церкви. Такий спосіб мислення – це неправда, яка суперечить самій суті християнської віри. Ось чому визнання нашої віри зветься саме «Символ віри».

В сьогоднішню неділю подякуймо Богові за тих мужніх отців двох перших Вселенських соборів, які уклали цю конституцію нашої віри – Символ віри. Ці отці були справді мужніми, бо той час четвертого століття, в якому поширювалися різні неправдиві учення, був непростим часом, бувало що визнавці правдивої віри зазнавали різних переслідувань.

Погляньмо також на те, чи обізнані ми з правдами нашої віри, чи пізнаємо їх? Коли в наших руках, до прикладу, востаннє був катехизм? А чи взагалі він у нас є? З вірою проказуймо щодня цей Символ віри, бо чинячи так ми будемо входити у спільність з Богом Отцем, Сином і Святим Духом, а також у спільність з усією Церквою, яка передає нам віру і в лоні якої ми віруємо. А заохоченням для нас нехай стануть ці слова св. Амвросія з його «Пояснення Символу віри»: «Цей Символ є духовною печаткою, роздумуванням нашого серця, завжди присутнім оберегом; він, поза всяким сумнівом, є скарбом нашої душі».

(на основі книг: «Вступ до християнства», Й. Рацінгер, Львів 2008, Катехизм Католицької Церкви)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *