«Дивний Бог у святих своїх». Роздуми в Неділю всіх святих

Минулої неділі ми святкували празник Зіслання Святого Духа на апостолів, а сьогодні, у першу неділю по Зісланні Святого Духа, ми згадуємо пам’ять усіх святих. Ця послідовність невипадкова, адже саме всі святі люди впродовж усіх століть є таким знаком, підтвердженням дії Божого Духа в світі.

Якщо люди грішать, то грішать однаково: якщо, до прикладу, хтось в Україні бажає зла іншій людині, то в такий самий спосіб це робиться і в якійсь іншій країні, тут немає нічого цікавого, гріх усюди однаковий, можливо тільки зовнішня форма є різною. Однак, коли ми погортаємо книгу «Життя святих», то зможемо побачити, що немає двох одинакових святих, які б однаково жили й однаково служили Богові, кожен робив це по-різному, в свій, унікальний спосіб. Це ще одне підтвердження дії Святого Духа в житті людей – Бог є багатий на різні дари, якими Він обдаровує своїх слуг.

У 1983 році св. Папа Іван Павло ІІ причислив до лику святих одного маловідомого ченця з Італії. Його життя – це чудовий приклад того, як Бог неповторним чином діє у вірних Йому слугах:

Восьмирічний Богдан Мандич із нещасним виглядом стояв на колінах посеред храму перед усією парафією у Херцег-Нові (це сучасна Чорногорія). Таку покуту наклав на хлопчика священик після сповіді. На сповідь його притягла рідна сестра, коли він зізнався їй у своїй провині, яка здавалась йому незначною. Саме тоді Богдан вирішив: коли виросте, обов’язково стане ченцем-сповідником і буде ставитись до грішників із особливим милосердям.

Богдан дійсно став ченцем-капуцином, узявши чернече ім’я Леопольд. Більшу частину свого чернечого життя він провів у Падуї (Італія), по дванадцять годин на день вислуховуючи сповіді в маленькій кімнатці. Цей милосердний сповідник, про якого мова, – це святий Леопольд Мандич. У 2016 році, коли в Католицькій Церкві був проголошений надзвичайний ювілейний рік милосердя, Святіший Отець Папа Римський Франциск захотів поряд з такими відомими святими як Іван Павло ІІ і Мати Тереза з Калькутти, вибрати маловідомого святого Леопольда Мандича представником ювілейного року Милосердя.

Ми не зустрінемо багато свідчень про життя цього ченця-капуцина. Він не був місіонером, не заснував нового чернечого ордену і не творив яскравих чудес. Він навіть не написав жодної книги! Але нас може вразити його глибоке розуміння таїнства Сповіді і ролі Божого Милосердя в житті людини.

Леопольд Мандич народився в 1866 році на Адріатичному узбережжі в шляхетній хорватській родині, що розорилась, і був останнім із дванадцяти дітей. Його батьки заробляли на життя рибальством.

При хрещенні хлопчику дали ім’я Богдан. Від народження у нього були проблеми зі здоров’ям. Він був фізично слабким і виріс лише до одного метра тридцяти п’яти сантиметрів. Богдан хворів на одну з форм артриту, тому ходив повільно і невпевнено, крім того, заїкуватість заважала йому читати вголос. Але свої слабкості в здоров’ї він надолужував ретельністю в молитві. У шістнадцять років Богдан вступив до монастиря капуцинів, а в двадцять чотири був рукоположений у священики.

У 1906 році настоятелі відправили Мандича в Падую, де він до самої смерті, майже п’ятдесят років, вислуховував сповіді грішників і звільняв їх від тягаря гріхів.

Кожного дня коридор, що вів до кімнати-сповідальні отця Леопольда, був переповнений. Зовсім різні люди з усієї Італії ставали в чергу на сповідь до нього. До кожного каянника (каянник – це той, хто приходить каятися, сповідатися в своїх гріхах) Леопольд ставився з особливою увагою і тактовністю. Але головний принцип Мандича як сповідника був такий: довіряти грішника Божому Милосердю. Отець Леопольд вважав своєю місією нести людям послання про те, що немає такого гріха, який би перевершив Боже прощення.

Навіть після багатьох годин, проведених у сповідальні, він продовжував залишатися доступним для тих, хто потребував його уваги. Один лікар, який часто приходив до Мандича пізно ввечері, після чергування, згадував: «Він жодного разу не велів мені прийти наступного дня і ніколи не виявляв своєї втоми». Навпаки, отець Леопольд кожного запрошував до сповідальні з доброю усмішкою і завжди намагався заприятелювати з розкаяними людьми, розуміючи, що від приятеля легше прийняти все, навіть зауваження.

Одного разу доброзичлива манера Леопольда роззброїла одного чоловіка, який сильно непокоївся, бо прибув здалеку. Він стояв віддалік, не наважуючись увійти. Леопольд відчинив двері і, побачивши його, запросив: «Заходьте, добродію! Заходьте!». Чоловік увійшов і представився: «Отче, я грішник». Леопольд відповів: «Ви тут, а інше неважливо. Ми з вами брати і станемо гарними друзями. Давайте почнемо з хресного знамення». Він вислухав довгу сповідь, попутно вставляючи слова розради і підтримки. До кінця сповіді сльози сорому і страху на очах цього чоловіка перемінилися на сльози радості.

Деякі побратими з монастиря Леопольда вважали його занадто поблажливим. Але він говорив їм: навіть якщо це так, то першим, хто дав приклад швидкого прощення, був сам Христос, який помер на хресті за наші гріхи. «Якби Розп’ятий докорив мені за «поблажливість», – казав Мандич, – то я би відповів йому: «Цей поганий приклад, Господи, дали мені Ви! Я ще не дійшов до безумства померти за душі!».

Пам’ятаючи про це, отець Леопольд ніколи не накладав на людей суворих покут. Якщо гріх вимагав більш серйозного покарання, він пропонував каяннику свою особисту участь у його покуті. Людей, стурбованих тягарем своїх гріхів, він завіряв: «Не хвилюйтеся, покладіться на мене. Я потурбуюся про це». «Турбота про це» означала більш тривалу молитву в нічний час.

Незважаючи на своє лагідне ставлення до грішників, отець Леопольд намагався стежити за тим, аби каянники не зловживали таїнством Сповіді. Були випадки, коли люди, які відмовлялися залишити свої гріховні шляхи, виходили з його сповідальні без відпущення гріхів. І священик був упевнений, що цим також виявляв милосердя.

Хоча дар отця Леопольда як сповідника був відомий усій Італії, це служіння давалося йому нелегко. Самітник за своєю натурою, він був змушений щодня вести багатогодинні бесіди. Також він був відомий своєю гарячковістю, і ті, які намагалися виправдати свої гріхи, ризикували відчути на собі його запальний характер.

Отець Леопольд страждав від тілесних недуг, але був готовий гідно захищатися від тих, які ставились до нього з надмірним співчуттям. Через дефект мови він не міг служити привселюдно Літургію і проповідувати. Прагненням Леопольда було поглиблювати свої стосунки з Богом, який, на його думку, був і Лікарем, і ліками. Завдяки дружбі з Богом, Мандич навчився приймати свій хрест і великодушно прощати образи.

Святий Леопольд спав лише п’ять годин на добу і проводив більшу частину часу в одній і тій самій кімнаті-сповідальні. Його мрії, які він плекав ще тоді, коли вступив до монастиря, про місіонерські мандрівки і проповідь Євангелія не здійснилися через стан його здоров’я. Його покликанням було вислуховувати проблеми інших людей і ділитися з ними Божим прощенням і милосердям. Це була тяжка праця, але отець Леопольд ставився до неї як до високої честі. Мандич помер 30 липня 1942 року від раку стравоходу у віці 76 років. Незадовго до смерті монастир капуцинів, де служив отець Леопольд, зазнав великого бомбардування і був майже цілком зруйнований, проте келія отця Леопольда не постраждала. Віруючі люди сприйняли це як видиме підтвердження його святості.

Сьогодні, у неділю всіх святих, подякуймо Святому Духові за його дію у світі, за всіх тих великих людей, які своїм життям втілювали Христове євангеліє. Просімо в молитві заступництва всіх святих за нас і, перечитуючи їхні життя, вчімося від них як жити з Богом.

(на основі: журнал «Слово між нами», №6-2016; «Святі у милосерді», Львів 2016).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *